життя – це досить таки складна річ( в останній момент воно любить підсувати такі лимони, до котрих текілли уже не знайти.. і тоді здається, що не хочеться уже нічого, таке дурне відчуття, коли ти тупо сидиш і все, навіть думок ніяких нема, просто сидиш і вмираєш..
ти розумієш, що ти хочеш стати краще, щось зробити, але ти не можеш цього всього, в тебе немає сил, в тебе немає сил, навіть трішки прискоритись, коли збоку на тебе на великій швидкості валить машина..
та машина.. все могло б уже завершитись, але, на жаль, я встигла і мене не зачепило( і так було уже 3 аварії за останній час, в яких я могла постраждати, але чомусь так не склалося.. я не можу зрозуміти цього, не можу зрозуміти цей світ, я не знаю навіщо тут я. здавалось би, що як мене не стане, то стане легше, може батьки трішки будуть переживати, та і ті скоро все забудуть і заживуть звичним життям
і тут у моїй голові стається парадокс, який просто кричить, а не просто говорить, що не можна ще вмирати, що ще так багато не зробила.. хоча що я можу зробити? пожити собі в задоволення? не думаю, не виходить, не дозволяють.. раніше, коли я задумувалась про що ж я буду жаліти, якщо помру в той день, моя відповідь була: в мене ще не було сексу. але зараз, коли він вже був, здається нема про що жаліти, хіба що про ненароджених ще дітей.. які хто-зна чи взагалі будуть..
знову ж таки всі думки переплутались і я вже навіть не пам’ятаю про що писала спочатку
цей бардак в голові заважає жити, треба якось розмістити все по полицям, але все ж не так просто, все просто не може бути просто, адже це життя, є моменти, коли здається, що все ок, але ні, це тільки здається. нам багато чого здається в нашому житті..
треба завершувати цей пост, бо тут нема ніякого змісту та логіки, все ще більше заплуталось(
і наостанок хочу процитувати Мілену Ясенську
“Ми всі ніби пристосовані до життя, але це лише тому, що ми змогли знайти порятунок у брехні, у сліпоті, в оптимізмі, у непохитності переконання, у чому завгодно”.