це життя..

здається все ок, ти ходиш гуляти, хоч і не довго, але завжди, коли покличуть, а кличуть завжди. і в тебе є все: найкраща подруга, хоч і з хлопцем, та все ж є, найкращий друг, який ледь не став твоїм хлопцем, ще 2 кращі подруги, та на кого не глянь – всі знають, всі вітаються, ніби з пелюшок знаєте один одного. І раптом наступає момент: “тьорки” з батьками і все, тебе не випускають домашній арешт на дуже довгий час.. а друзі.. здається перші тижні ще норм, спілкуються з тобою, дзвонять, пишуть, але далі.. а далі поступово ваші розмови вже не такі цікаві, не такі довгі, не мають колишнього ентузіазму. І ти розумієш, що вони віддаляються, хоч вони цього і не показують. Чомусь все так складно стає. Раніше ви могли говорити години напроліт, проте зараз ви вже можете і не привітатись при зустрічі, не чуєш від них ні доброго ранку, ні солодких снів, а оссобливо не чуєш того, що вони за тебе переживають, не хочуть, щоб ти сама ввечері десь ходила.. найкраща подруга, вона здається ще і піклується так само, проте це не так само, вона вже не кличе. І, здається, вже все улагоджується з батьками, проте все зруйновано в колі друзів, вже не кличуть, як раніше, навіть уже немає про що і поговорити, бо ти не знаєш усіх останніх новин, знаєш тільки деякі, найважливіші, але не знаєш, що було в нього/неї сьогодні зранку, чи все ще так само він п’є дуже багато кави, і сама стаєш пити дуже багато кави. Ти дізнаєшся про те, хто з ким починає “мутити” в останню чергу…                 В таких випадках ти починаєш дивитись дуже багато серіалів, фільмів, задумуєшся навіть трохи про власне життя, здається починаєш врешті трішки вчитися, читаєш багато різноманітних книг, навіть, пробуєш писати власні вірші і  в тебе виходить, ти походиш пару годин “довольна, як слон”, але далі знову згадуєш про свою самотність..  САМОТНІСТЬ…. сАмОтНіСтЬ…
самотнісТЬ.. погане слово, хоч і здається, що людина може прожити сама, що їй ніхто не потрібен так аж сильно, їй самотність навіть починає подобатись, ніхто тебе не колупає, проте наступає момент, що від тієї самотності аж хочеться блювати і ти розумієш, що повернути назад нічого не можна.. Кажуть “все, що не робиться, робиться на краще”. Багато чого я собі пояснюю цими словами, навіть, директорка школи казала мені ці слова, коли я не змогла поїхати здавати екзамени в ліцей через хворобу. Іноді і справді думаєш, що добре, що так сталось, але іноді беруть гору сумніви. Ех.. Мабуть всього треба мати в міру.. і самотність теж має бути в певній мірі, але НЕ ПОТРІБНО нею зловживати!